Булінг та аб’юз: гостра проблема XXI століття чи навіяний міф?
Людина, її права та свободи — найвища цінність демократичного сучасного суспільства.
Цей принцип закріплено у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року.
Разом з цим, ми все частіше чуємо про випадки цькування, морального та фізичного насильства, дискримінації людей у всьому світі.
Згідно зі статистикою проведеною міжнародною організацією ЮНІСЕФ, в Україні серед опитуваних учнів кількість кривдників становить 35%, а жертв – 37%.
Сучасний рівень соціокультурного розвитку суспільства вимагає змін в уявленні та шляхах запобігання, а головне протидію будь-якому насильству. Саме з цією метою створений наш проєкт. На прикладі реальних історій продемонструвати масштаби та складність ситуації. Для нас важливо, щоб кожен читач, який хоч раз в житті зіштовхувався з подібними ситуаціями, зрозумів, що жодна людина не повинна терпіти насильство та до їх біди не байдужі.
Ми вдячні, усім учасникам нашого проєкт, що наважились розповісти свої історії та на своєму прикладі доводять, що попри всі труднощі, вони змогли усе бороти.
Булінг у школі
Ольга (18 років, студентка)
Ви не так давно закінчили навчання в школі. Ще по свіжій пам’яті, яким був цей період? Про що найчастіше згадуєте?
⁃ Люблю згадувати останні шкільні роки. Було весело. Як всі класи, ми здружились під кінець, разом переживали перед ЗНО, готувались, репетиції, випускний вальс, вже не було такої конкуренції в поділі лідерства як в молодших класах.
Як відбувалась ось ця конкуренція за лідерство у класі? Ви намагались стати одним з них?
⁃ Скоріше ні… Можливо, на початках, клас 5-7, коли кожен хотів якось виділитись, я теж пробувала. Але всі мої починання якось швидко затухали. Взагалі, це було досить жорстоко в нас. Якщо вже хтось не сподобався компанії таких собі «крутих» в класі далі йому було дуже важко, зачіпали за будь-що, потім з тим одним ніхто не дружив, щоб і його не засміяли.
Ви бували серед тих хто не сподобався «крутим»?І якщо так, то як це все починалось?
⁃ Поки була слабша за них, то так. Це якраз були часи соціальних мереж «ВК», я кидала якісь фото, то на другий день вже з мене жартували, шось типу: «Шо, Олька, голову так високо задерла, щоб другого підборіддя не було видно?».
Це були цілеспрямовані образи чи більше жартом? Як ви сприймали це?
⁃Ну хіба в них погане почуття гумору… жарти, це коли смішно всім, але мені хотілось плакати. Не хотіла в школу ходити, лишній раз на уроці не відповідати, бо скажуть, що вискочка, але і не говорити нічо не можна, бо скажуть, що тупа.
Ви якось протидіяли такому ставленню?
⁃ А як протидіяти? Сварилась щось там з ними, потім не бачила толку. Далі просто хотіла зменшити оці задиралки. Ну Бо треба було перед уроками переодягати футболку, яку мама казала вдягнути, бо зараз скажуть, що обтягнуло так, що зараз всі хвилі на животі можна буде рахувати. Потім я почала ходити в речах на два-три розміри більше, щоб просто вони висіли на мені. Перестала на танці ходити, бо я там як холодець трушусь.
Ви говорили про свої проблеми в школі батькам або вчителям?
⁃ Я не хотіла, щоб приходила мама і казала: «а хто тут мою Олю обіжає», було б гірше. А вчителі … та вони ше могли підловити цю хвилю.
В який спосіб це могло проявлятись?
⁃ Я займалась танцями й мала їхати на змагання і якось як я бігала на фізкультурі, мені вже було важко, я зменшила темп, а вчитель так крикнув мені в спину: «ну і на які ти змагання їдеш, прапорцями хіба збоку махати».
Ви сказали, що вам це не приємно, захищались ?
⁃ Нє, я зробила вигляд, що не чую, але вже коли він перед іншим чужим класом, щось сказав, що бігайте, тренуйтесь, бо будете як Олька, тоді в мені закралась думка, що от на випускному я все йому скажу, я схудну, буду вся така гарна і він побачить.
І сказали?
⁃ Ні, але показала. Я з 9 класу почала займатись своїм тілом, тренуватись, бігати. Я схудла, підтягнулась. Я спеціально взяла на випускний таке плаття, щоб було сильно видно фігуру.
На сьогодні ви відчуваєте вплив тих подій на своїй сьогоднішній поведінці, характері?
⁃ Напевно, я не впевнена. Я розумію, що від того чи я важу 50 кг чи 80 я не стану ні кращою, ні гіршою людиною. Просто розуміти, то одне. Але десь в душі, мені завжди хочеться сподобатись усім і я ще борюсь з цим почуттям «доведи покажи», але я вже все розумію, тому ще трішки.
Інтерв’ю підготували студенти 3 курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Андріана Домбрович та Нікіта Мунько
