Есе на тему : «Тож усе, що хочете, аби робили вам люди, те робіть їм і ви»,
в рамках конкурсу «Пам’ятаємо, бережемо, віримо»
присвяченого 35-м роковинам Чорнобильської катастрофи
Якось Василь Сухомлинський сказав : «Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини». Звісно, ми ніколи не зрозуміємо , що таке любов до ближнього , якщо думаємо лише про себе. Я не хочу бути егоїстом, хочу вчитися любити не лише словом, а й ділом. Для мене прикладом для наслідування є ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Вони справжні герої, адже ставили своє життя під велику загрозу заради нашого майбутнього. Я щасливий, що в моєму місті – Ладижин, є мужні і витривалі жінки : Марія Гаврилівна Толмаченко та Бекешко Тетяна Микитівна, які далекого 1986 року не пожаліли себе і поїхали в Чорнобиль. Їм дісталася нелегка праця. Робота була на кухні. Тричі на день потрібно було нагодувати дві тисячі осіб. Умови були жахливі. Серпень дуже спекотний місяць , і зрозуміло, що на кухні , де вариться десяток каструль і відпар теж температура, як на сонці. Та ще й на додачу не можна відкривати нічого на провітрювання, бо зона перебування заражена. Ми можемо лише уявити, як було душно. Якщо хтось шукає пекло, то воно було там в Чорнобилі, на тій кухні! Марія Гаврилівна розповідала, що не хотілося нічого, тільки води! Через кілька днів перебування тіло жінки вкрилося наривами, які нагадували червоні вишні. Згодом почало страшно боліти горло. Можливо, так сталося через те, що нікому не дали засобів захисту. А для чого? Люди все можуть витримати, зможуть пережити і радіацію. Я ніколи не забуду з яким болем Тетяна Микитівна розповідала про покинутий дитячий садок. Маленькі стільчики на яких залишився дитячий одяг, не застелені ліжечка, розкидані іграшки, недомальований малюнок… Покинута будівля здавалася живою і чекала повернення своїх маленьких жителів. Було важко знаходиться там, де зупинилося життя. Збіг, але саме в садочку у Тетяни Микитівни зупинився годинник. Але про це власниця дізнається на залізничному вокзалі, коли пропустить потяг додому…
Я вдячний всім, хто 35 років тому вчинив так, як говорить золоте правило : «Тож усе, що хочете, аби робили вам люди, те робіть їм і ви». Я дякую усім, хто ще є серед нас і згадую в молитві тих, хто відійшов у вічність. Я щиро вірю, що не забудеться подвиг ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Цінуйте людей, не скупіться на добрі слова, робіть подарунки, телефонуйте, запрошуйте в гості, тому що вони варті цього. Поспілкуватися з тими, хто був в Чорнобилі – це унікальна можливість стати кращим, добрішим. Давайте доведемо на ділі нашим співвітчизникам, що ми про них не забули. Кожному хотілося б , щоб про нього пам’ятали. А тобі?
Виконав: учень 7 класу Ладижинського НВК №1
ІванТютюнник
Керівник: учитель української мови та літератури
Марія Криворучко
